Хмелефабрика купців Псахісів

Цікавий факт: 75 % від усіх хмеленасаджень в Україні знаходяться саме на території Житомирщини, у місті, якого нібито не існує. 

Попри "приколи" сучасної молоді на кшталт: "Житомира не існує," - у XIX столітті Житомир був центром Волинської губернії, яка включала у себе усю сучасну Житомирську та Рівненську області, частину Волинської та Київської областей, а у першій половині XX столітті займав 1 місце по вирощуванню, переробці та продажу хмелю не лише на теренах України, а й по всій тогочасній Європі.

Місто. Вулиці. Історія Хмелярства

Тож почнемо з вулиці Іларіонівської, яка зараз знана, як вулиця Михайла Грушевського, саме тут починаєтсья історія. А вулиця мала таку назву, через те, що на куті стояла Іларіонівська церква. Величезною земельною ділянкою від вулиці Небесної Сотні аж до вулиці Хлібної займала родина житомирських міщан Лазаренків. Як часто буває родина роз'їхалася: хтось одружився. хтось поїхав, хтось помер і так вийшло, що під кінець дев'ятнадцятого століття величезним земельним наділом володіла Лазаренко Агафія Потапівна. Ну і що ж робити з цілим кварталом? Тож починаючи з 1890 року вона продає шматочок за шматочком ділянку, залишаючи собі лише будиночок і крихітну ділянку землі на розі вулиці Хлібної і Михайла Грушевського, який, до речі, стоїть досі.

По вулиці Небесної Сотні, коли вона перехрещується з вулицею Михайла Грушевського, всі будинки нові, адже під час Другої світової війни вулиця була зруйнована вщент. На місці сучасної панельної п'ятиповерхівки колись стояла садиба, що належала вельми поважній священницькій родині.

Першим відомим власником був Василь Євстахійович Княжинський. Він походив із давнього священицького роду: і його дід, і батько здобували освіту у Волинській духовній семінарії. Василь Княжинський, очевидно, успадкував цей шлях: він закінчив Волинську семінарію вже у 22 роки, а згодом став її ректором. Його успішна кар'єра продовжилася у Санкт-Петербурзі, де він дослужився до посади ректора Санкт-Петербурзької духовної академії.

На жаль, його дружина померла дуже молодою і похована у Житомирі, на православному Вільському кладовищі, безпосередньо біля церкви (її могилу можна побачити). Сам же Василь Княжинський, покинувши Житомир після переведення, похований у Санкт-Петербурзі.

Перед від'їздом Княжинський продав свою садибу (яка, ймовірно, включала близько трьох будинків) своєму учневі – Федоту Івановичу Хранієвичу. Хранієвич також закінчив Волинську духовну семінарію і згодом став дуже відомим духівником, довгий час обіймаючи посаду настоятеля Михайлівського собору.

Якщо хочете більше дізнатися про історію Михайлівського собору, то переходьте за посиланням

Священника Федота Хранієвича часто переводили з місця на місце. Після тривалого служіння у Житомирі, де він майже 20 років був настоятелем Михайлівського собору, його перевели. Певний час він був настоятелем храму в Кременці, а завершив свій життєвий шлях у Полонному. Саме Хранієвич продав свою землю бердичівським міщанам Псахісам.

Забіжу трішки наперед: саме у цьому будинку 18 грудня 1909 року народився дуже відомий український художник єврейського походження Мойсей Самуїлович Псахіс. Його картини зберігаються в музеях і в Україні, і за кордоном.

Сім’я Псахісів переїхала до Житомира з метою започаткувати новий бізнес у сфері сільського господарства, а саме – в галузі хмелярства.

До цього їх спонукала вагома причина: один із родичів уже був у Житомирі. Йосип Шмулійович Псахіс не був місцевим мешканцем, але володів хмелеплантацією у Житомирі, що розташовувалася за адресою: Вільський шлях, 105 (нині це район, відомий як Хмільники).

Цікаво, що цей заклад мав офіційну назву, зафіксовану в «Пам’ятних книжках Волинської губернії» за 1912 рік. Його називали «Хмелеводчеськіє заведєнія Псахіса» або, українською мовою, «Хмелярський заклад Псахіса».

 Очевидно, цей родич, знаючи кон'юнктуру та конкуренцію на ринку хмелярства інших родичів до Житомира.

Сім'я Псахісів придбала земельну ділянку в останнього власника — Хранієвича, але зробили це не на самому розі вулиці, оскільки той кут належав іншому підприємцю на прізвище Кальницький.

До речі, цей Кальницький пізніше теж продасть ділянку Псахісам. Він володів каменеобробною майстернею в районі вулиці Київської (приблизно там, де нині вулиця Східна і магазин "Global"), а також займався будівельними матеріалами. І не виключено, що саме Кальницький допомагав їм постачати будівельні матеріали для зведення промислових корпусів для хмелярства. Адже якщо ви будете гуляти довкола фабрики, то однозначно помітите, ну або спіткнетеся, об бруківку, яку вже не раз намагалися забетонувати.

Також як не дивно один з будинків купила родина Бронштейн. Прізвище Бронштейн є досить поширеним, і само по собі, можливо, нічого не говорить. Однак, якщо згадати ім'я Дебора Бронштейн, стає зрозуміло: йдеться про бабусю відомого російського барда Володимира Висоцького.

Саме Дебора Бронштейн зі своєю родиною жила у цьому будинку. На жаль, сьогодні будівля сильно перебудована та втратила свій первісний вигляд.

Цей факт підтверджує, що родина Володимира Висоцького має житомирське походження.

А ось сам Володимир Висоцький з відомим кінорежисером Сергієм Параджановим, який екранізував повість Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків".

Дивовижно наскільки музика, історія та кінематографія можуть переплестися!

Тож родина Псахісів, яка проживала у Житомирі, має рідкісне прізвище, що походить від єврейського слова "Песах"(центральне юдейське свято на згадку про Вихід з Єгипту). Закінчення "-іс" у прізвищі вказує на приналежність, що можна інтерпретувати як "син Песаха".

Історичні записи свідчать, що члени цієї сім'ї були зареєстровані як платники податків у Бердичеві, що на той час було досить поширеною практикою для уникнення великих податків.

Родина Псахісів була однією з найвідоміших на Волині. Йосип Янкелевич Псахіс та його син Самуїл Йосипович прославилися не лише завдяки їхній ролі в управлінні ринком хмелярства у Житомирі, але й завдяки їхньому нащадку — видатному художнику.

Йдеться про Мойсея Самуїловича Псахіса (сина Самуїла Йосиповича), про якого я згадувала раніше, і який став відомим єврейським художником. Батьки відправили його на навчання до Варшавської академії мистецтв. Повернувшись в Україну, він проживав у Львові та здобув визнання як митець. На жаль, трагічна доля спіткала Мойсея Псахіса: він загинув у 1942 році під час єврейських погромів у Львові.

Історія корпусів хмелефабрики

На просторах інтернету розміщене хибне припущенно, щодо будівництва третього, службового, корпусу хмелефабрики, де за часів УРСР розташовувався інститут хмелярства і лабораторія. Будівля нібито була збудована з київської цегли ще у 1890 році, але народ: Псахіси придбали цю ділянку лише на початку 1900, а будівництво усіх трьох корпусів тривало з 1900 по 1909 роки.

Якщо ми розглянемо два інших корпуси, то помітимо значну відмінність між стилями, а особливо цеглою. 

Багато житомирян знають про місцеву "Пізанську вежу", і ви скоро про неї дізнаєтеся завдяки новим проєктам. Наша водонапірна вежа не лише має дизайн, схожий із хмелефабрикою, але й нахилена на кілька сантиметрів у південному напрямку, що й надало їй таке прізвисько.

Також, можливо не така відома, але не менш прекрасна, споруда - Лютеранська кірха. Ці віконниці, підвіконня - стиль кінця 19 століття просто неперевершений, не може не зачарувати.

І чому я звертаю на це увагу? А саме тому, що у мене є теорія, якою я б хотіла поділитися. 

Я про це детальніше розповім, коли буду готувати проєкти про одну з цих будівель, але якщо коротко то що Водонапірну вежу, що Лютеранську кірху, спроєктували два відомих архітектори: Арнольд Єнш та Мечислав Лібрович, тож я та ще кілька краєзнавців та історіків вважаємо, що саме вони спроєктувли ці прекрасні масивні корпуси хмелефабрики, які як не як, залишилася й досі.

От уявіть, якби ці архітектори були б тут і подивилаися на ці обклеєні банерами стіни, розбиті й заклеєні вікна, їдкий інтер'єр, у якому не витвори мистецтва, а сільськогосподарські товари та меблі, що б вони сказали? 

Я впевнена, що для кожного митця, який бачить, як його роботу, як його витвір душі, перетворили-підлаштували під сучасні рамки - це нестерпний біль та розчарування.

Мені щкода, що так мало людей по-справжньому цікавляться історією та архітектурою і дозволяють "багатим магнатам" керувати містом, перетворюючи його у щось неживе та штучне. У такому місті не надто хочеться жити. Тож давайте все виправимо. У нашій країні демократія, врешті-решт. Народ вище "магната".

Житомиряни, я знаю, що я занадто далеко відійшла від теми, але Житомир мені болить. Давайте зробио щось із цим, не просто наклеїмо пластир, а загоїмо рану, покажемо Житомир світові. Покажемо яким красивим він може бути, доки все ще не пізно.

На фото справа можемо помітити металеві конструкції, які за формою нагадують букву "ж" або зірочку. Здавалося, навіщо такий крихітний елемент декору на такий суворий промисловий дизайн будівель? 

Але все не так просто, адже ці крихітні штучки виконували дуже важливу роль. Оскільки другий поверх використовували для сушіння тонн хмелю, то було необхідно мати міцну підлогу і самі ці штучки, які ззовні видаються прикрасою, всередині виконували одну з найважливіших функцій.

Тож щодо сушіння хмелю - з цим Псахісам доводилося дуже складно. А хтось знає, як взагалі раніше сушили хміль? Тоді я розповім.

Свіжий хміль рівномірним шаром розкладали на сітчастій підлозі (лежаку), розташованій на верхньому поверсі (дуже важливо, що сушарні мали бути двоповерхові, адже хміль сушили вертикально. Наша хмелефабрика не виняток). Під нею, на нижньому рівні, працювали печі на дровах чи вугіллі. Гаряче повітря проходило крізь хміль і випаровувало зафву вологу, а працівники регулярно перевертали шишки для забезпечення рівномірного просушування.

Сірка також активно використовувалася у процесі обробки хмелю. Сірку спалювали під "лежаками" поруч із піччю, і дим, що містив діоксид сірки, підіймався разом із теплим повітрям. Основна мета сульфурування була не стільки позбутися шкідників, скільки освітлити хміль та законсервувати його. Обробка сіркою надавала шишкам більш привабливого золотисто-жовтого відтінку та допомагала краще зберегти їх від окислення під час тривалого зберігання. Це був стандартний, хоча й суперечливий, технологічний прийом у світовому хмелярстві того часу.

Складність сушіння хмелю, полягала у його обробці димом сірки, адже це важливий процес, який забезпечував якість хмелю, як я сказала раніше, але уе також був дуже неприємний - для міста, але для цього на допомогу приходить восьмигранний димар, який мав відводити їдкий запах високо у небо. Але різні погодні умови, вітер і дим часто опускався над урбанізованим містом - люди писали скарги і згодом хмелефаюрику таки закрили.

Якось же треба було завозити тонни хмелю для сушарні, тож для цього існував вантажний ліфт.

Так, він нагадує старі двері, але це лише зовні. На початку 20 століття, він виконував одну з ключових функцій.

З огляду на наявну інформацію, можна впевнено стверджувати, що хмелефабрика купців Псахісів є чудовим зразком промислової архітектури: її характеризує суворий, стриманий дизайн фасаду, який ідеально поєднується з максимальною функціональністю внутрішніх приміщень та технологічних процесів. 

Чому Житомира став батьківщиною хмелярства, пивоваріння та незвичайних грошових махінацій?

Цим ми можемо завдячувати чехам, бо коли вони з'явилися на Волині, зокрема на Житомирщині, то заснували село Крошня у 1878 р, а у самому Житомирі - район під назвою "Хмільники". 

Чехи привезли з собою не лише багату культуру та ремесла, але й високорозвинену чеську культуру вирощування хмелю та загалом новітні підходи до сільського господарства.

Хоча хмелярство на цих землях існувало і раніше, саме прибуття чехів дало потужний поштовх його розвитку. Адже ця діяльність вимагала глибокої експертизи і, завдяки чеським інноваціям, швидко набула значних масштабів та почала приносити великі прибутки. Таким чином, завдяки чеському досвіду та технологіям, на Волині сформувався успішний хмелярський бізнес.

Наприкінці XIX століття Волинь відігравала ключову роль у хмелярстві російської імперії: приблизно 70% посівних площ хмелю імперії припадало саме на цей регіон. Це дозволяло не лише повністю забезпечувати сировиною внутрішній ринок, але й активно експортувати значні обсяги за кордон.

Для забезпечення необхідної технологічної обробки та збереження сировини на Волині були споруджені хмелесушарні в Житомирі, Чернігові, Коростені та інших містах регіону.

Високоякісний волинський хміль користувався підвищеним попитом як у межах Російської імперії, так і на міжнародних ринках. Часто купці та перекупники отримували значний прибуток, укладаючи угоди за рахунок чужих грошей (тобто використовуючи позиковий капітал або кошти інших інвесторів).

Цей ажіотаж призводив до курйозних ситуацій. Про один із таких випадків писала газета "Московські ведомости" у номері від 15 жовтня 1894 року.

Купуючи в Житомирі на ярмарку волинський хміль за безцінь (бо його було багато), але який був найвищої якості і найкращих сортів, як російські, так і зарубіжні ділки пересипали його в інші іноземні лантухи з клеймом і логотипом. Вони опломбовували його та відправляли до Росії, де продавали під виглядом іноземного високоякісного хмелю за ціною, яка втричі або вп'ятеро перевищувала ту ціну, по якій вони купили його в Житомирі. - з наукової статті Миколи Єхимовича Костриці.

Щоб запобігти шахрайським діям з боку конкурентів, волинські підприємці у жовтні 1896 року створили у Житомирі галузеву комерційно-господарську організацію, яка називалась "Волинське товариство хмелярства". Серед засновників цього товариства було доволі багато відомих людей і насамперед це були власники пивоварених заводів.

Найбільш відомий - це пивоварений завод на річці Кам'янка, як їхати на Мальованку. Там засновниками були австрійські піддані - чехи Богдан Янса та Йосип Махачек. Завод так і назививався "Пивоварений завод Йосипа Махачека і Янси". 

Дуже прикро, що його закрили у 2015 році, а зараз він закритий для сторонніх людей-дослідників історії, свого краю та правди. Нам мине вдалося зазняти кадри його сьогодення, мене та мого оператора не пустили, але ми чіткобачили, як ворота прочинилася для буса. Ми цього не залишимо у спокої.

Також були пивоварені заводи, які виникли трошки пізніше. Їхніми власникамибули брати Альбрехти на Крошні. Наразі Пивоварний завод зруйнований, а на його місці гори сміття та рештків, залишилася лише частина з вежею, у якій розташовується ресторан "Господа у Альбрехта".  На місці концервного заводу зараз склади і приміщення здають у оренду, але скоріш за все, також планують зносити, щоб подувати нові об'єкти житлового чи промислового призначення.

Мене з моїм оператором, можна сказати, також не пустили познімати на його території, хоча ми чітко вказали, що наша мета - це популяризація уваги на архітектурні пам'ятки Житомира та їхню історію. На щастя нам вдалося відзняти кілька кадрів, але відразу стає зрозуміло, що владу не цікавить розквіт Житомира, як туристично-привабливого міста. Вони думають тільки про теперішнє і як вони зараз можуть набити свої кишені.

До речі, один з цих братів також був художником. 

Я купив велику картину в одного чоловіка всього за 20 гривень. Продавець, здається, не звернув на неї уваги, а я одразу помітив дещо цікаве. На полотні зображений сільський пейзаж: поле, будинок із похилим солом'яним дахом (стріхою), і найголовніше — процес сушіння хмелю, який відбувається просто на цій будівлі. 

Картина підписана "Альбрехт", тобто це міг бути один з Альбрехтів. Картина слабенька, через що він мені її продав, бо художньої цінності там немає, але як для Житомира - то цезвісно знахідка хороша. 

Розповів таку історію Сергій Собчук.

Не зважаючи на прізвище Альбрехт - вони були православними. І один з них похованйи на Вільському кладовищі поруч з могилою мами Анни Вальд - це цивільна дружина Шодуара Івана Максиміліанович, про нього я точніше розповів у інших проєктах.

Реус та Крупка Альбрехти - ці хлопці також чехи, але походили з Галичини. Також частина їхнього заводу знаходилася на Руднянському майдані. Зараз його перебудували, там житлові будинки - це біля центрального входу на Католицьке кладовище. В народі його ще називають "Польське кладовище". І справа у тому, що ці хлопці так прикольно придумали, окрім того що пиво трохи варили, то щей вирябляли всяку продукцію до пива (для цього і слугував концервний завод) Такі так скажем, на сучасний лад, коопоративи дуже гарно продвалася і цінувалися на Житомирщині.

Якщо згадати про Волинське товариство хмелярства, то не зайвим буде згадати, що серед активних членів цього товариства хмелярства були дуже відомі люди. Наприклад, Барон Шодуар Іван Максиміліанович був членом цього хмелярського товариства. Ще людина, про яку ви однозначно чули менше, але не менш важливо згадати - це Віктор Васильович Ісаков. Він дійсний статський радник, був інженером-будівельником, домовласником на вулиці Святослава Ріхтера, колись ця вулиця називалася Базарна, там де сьогодні обласна прокуратура, але він дуже цікавився хмелярством і був головою оцього товариства.

А вже 1 березня 1913 року було засновано волинське товариство хмелярів. Одним із поштовхів до його виникнення було те, що, починаючи з 1908 року, на вулиці Хлібній у Житомирі став проводитись хмельовий ярмарок з конкурсом сортів хмелю. Ярмарок відкрито було з ініціативи Волинського відділу товариства хмелярярства те, про що я вам казала. І для покращення галузі хмелярства на Волині, на Житомирщині всіляко закликали власники пивоварених заводів.

І основна цікавинка на закуску: був особисто зацікавлений і всіляко сприяв купець Йосип Псахіс, який з 1900-х років володів і розвивав велику хмелефабрику на вулиці Іларіонівській.

Ось так ось історія, здавалося б однієї хмелефабрики може поєднуватися з пивоварними заводами, товариствами і відомими людьми Житомира.

Тож, якщо вам цікавий проєкт, то долучайтеся до нас: до наших досліджень, зустрічей і днів зйомок, які особисто я люблю найбільше. 

Пишіть у коментарях зауваження і думки, а головне: чи треба запустити нову рубрику "Відомі люди Житомира"? Адже я згадала занадто багато людей, про які також можна окремо написати.