Михайлівський кафедральний собор

З самого початку

Михайлівська церква в Житомирі є однією з найстаріших кам'яних споруд православної церкви, незважаючи на її відносно невеликий вік. Церкву збудували у 1856 році, і її історія відображає труднощі, які пережив український народ. 

До третього поділу Польщі в 1795 році територія Житомирщини належала до Речі Посполитої, і населення примусово католизували. Незважаючи на те, що з 1804 року Житомир став центром Волинської губернії Російської імперії, католицька церква ще довго зберігала свій вплив. У середині XIX століття православний собор знаходився в невеликій хатині, тоді як на Замковій площі стояв величний Кафедральний костел, збудований у 1751 році. 

У 1847 році в місті було вісім церков: п'ять кам'яних і три дерев'яних. З п'яти кам'яних споруд лише одна була православною — церква Св. Яковлевська, яка знаходилася дуже далеко від центру: при православному Вільському кладовищі (нині вул. Перемоги).

Православна церква на Волині, особливо в Житомирі, перебувала в скрутному становищі. Найкращі представники українсько-російської частини населення, яка тоді становила більшість, усвідомлювали це. Тому житомирський купець Михайло Федорович Хаботін вирішив на власні кошти побудувати храм. Житомирський краєзнавець протоієрей Микола Трипольський зазначав, що Хаботін, будучи бездітним у похилому віці, вирішив створити "дім Божий", віддавши цій справі "і гроші, і все завзяття своє".

На будівництво храму Хаботін пожертвував спочатку 15 тисяч карбованців, а коли цієї суми виявилося недостатньо, додав ще майже 22 тисячі. Для порівняння, річний міський бюджет Житомира в середньому становив 23 тисячі карбованців. Ці витрати призвели до того, що Хаботін втратив усі свої значні заощадження. В останні роки життя він навіть не міг сплачувати обов'язковий купецький податок, через що був змушений записатися до житомирських міщан, перейшовши до нижчого майнового стану.

Незважаючи на його жертви, будівництво храму було сповнене труднощів. Спочатку Хаботін хотів створити храм з незалежними, самостійними правами. Однак, згідно з тодішніми законами, приватна особа, яка бажала побудувати незалежний храм, повинна була внести в кредитну установу капітал, відсотки з якого покривали б його утримання.

Незважаючи на те, що Хаботін будував храм самотужки, він мав моральну підтримку від громади міста та тодішнього волинського губернатора Миколи Петровича Синельникова. Синельников був ініціатором реконструкції центральної частини Житомира, зокрема забудови Михайлівської вулиці будинками європейського зразка, що збереглися дотепер. Саме завдяки йому бюрократичні процедури з дозволом на будівництво церкви були прискорені. 

Вибір місця для церкви

Царські чиновники, від яких залежало рішення, не лише не сприяли Хаботіну, а й часто перешкоджали йому. Спочатку від нього вимагали будувати церкву на порожньому місці біля Хлібного ринку, яке було глухою околицею в середині минулого століття. Хаботін відмовився і попросив дозволу будувати в центрі міста, на вулиці Велика Бердичівська, але йому теж відмовили. 

Зрештою, Хаботін використав свої останні заощадження, щоб придбати ділянку землі на розі Київської та Пилипонівської вулиць. До 1888 року вулиця Пилипонівська називалася так, тому що тут жили розкольники-старовіри — пилипони. Раніше ця ділянка належала Олександру Скальковському. Його син, Аполлон Олександрович Скальковський, є відомим істориком Запорізької Січі, членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук і товаришем О. С. Пушкіна.

Через постійні перешкоди у будівництві храму, Михайло Хаботін погрожував, що використає кошти на будівництво церкви на своїй батьківщині у Володимирській губернії. 

Зрештою, будівництво розпочалося на розі Київської та Пилипонівської вулиць, на колишній садибі Скальковського. 

Освячення і нагорода

Церкву було побудовано та освячено у 1856 році. Незважаючи на те, що за тогочасними законами люди, які жертвували на церкву понад сто карбованців, мали бути нагороджені орденом. Хаботін, який пожертвував майже 40 тисяч карбованців, не був нагороджений одразу і помер у 1859 році, так і не дочекавшись нагороди 

Доля не була ласкавою ні до Хаботіна, ні до храму. Коли він помер, не всі поважні особи міського духовенства погодилися взяти участь у його похороні, попри прохання місцевого Товариства купців та рідних.

За згадками старожилів, у 1960 році рештки Михайла Хаботіна, який був похований у церкві, що він збудував, були перепоховані на Вільському кладовищі в невідомому місці. Доля цінностей, які знаходилися з ним у труні 101 рік, залишається невідомою.

Настоятелі та парафіяни

Настоятелями Свято-Михайлівської церкви в різні роки були відомі церковні діячі. До Хаботіна в церкві не було жодного парафіянина.

 * Іоанн Баландович (1856-1861): випускник Волинської духовної семінарії та Санкт-Петербурзької духовної академіїю

 * Андріан Романович Пурієвич (1861-1867): син псаломщика, викладав фізику, математику, грецьку мову та інші предмети у Волинській семінарії. Згодом став ключарем, а потім і кафедральним протоієреєм Житомирського собору. Помер 19 червня 1891 року і похований на Російському (Вільському) кладовищі в Житомирі. Його син, Костянтин Андріанович Пурієвич, став видатним українським фізіологом рослин.

 * Федот Іванович Храневич (1867-1884).

 * Василь Михайлович Молоденський (до 1885).

 * Олександр Антонович Хотовицький.

 * Микола Михайлович Бурчак-Абрамович (з 1895 до закриття храму). За спогадами старих житомирян, він був високоосвіченою та інтелігентною людиною. Він мав багато посад, включаючи губернського гласного та члена різних освітніх рад. У метричній книзі церкви 13 березня 1915 року він зробив запис про народження майбутнього всесвітньо відомого піаніста Святослава Ріхтера. У 1937 році Бурчака-Абрамовича репресували.

Доля церков

Більшовицький режим готував гірку долю не лише служителям культу, а й церковним спорудам, навіть якщо вони були цінними архітектурно-історичними пам'ятками. Під час громадянської війни військові зайняли найкращі будівлі духовного та навчального відомств у Житомирі. Церкви перетворювали на склади, кінотеатри та спортзали. Наприклад, так вчинили з Преображенським собором, Хрестовоздвиженською церквою та лютеранською кірхою.

З 1927 року в Житомирі постійно діяли лише дві православні церкви — на Смолянському та Вільському кладовищах. Служба у Михайлівській церкві припинилася.

Закриття Михайлівської церкви

Краєзнавець Руслан Юрійович Кондратюк виявив документи, які пояснюють, чому і коли це сталося.

 Громада Української автокефальної православної церкви, яка тоді володіла церквою, не змогла виконати всі вимоги через відсутність коштів і відмовилася від користування церквою.

 30 вересня 1929 року Адміністративний відділ Житомирського окружного виконавчого комітету (окрвиконкому) повідомив, що місцева релігійна громада нібито відмовилася від церкви. На підставі цієї "відмови" було розпочато офіційну процедуру закриття храму та його передачі під культурно-освітній заклад. 3 грудня 1929 року Президія окрвиконкому анулювала договір з релігійною громадою, посилаючись на те, що церква потребує капітального ремонту, який громада не виконує. Також як причина вказувалося клопотання робітничих зборів Житомира про використання церкви під культурно-освітні установи.

Однак приміщення закритої церкви передали не культурно-освітній установі, а використовували під склад з 1936 року. Це був поширений прийом, коли влада закривала церкви через їхній аварійний стан, обіцяючи зробити з них заклади культури, але замість цього використовувала їх під склади або руйнувала.

Відновлення служби та доля храму

27 липня 1941 року, під час німецької окупації, в Житомирі знову розпочалася служба Української автокефальної церкви. Хоча на початку окупації німці влаштували в Михайлівській церкві склад конфіскованих у населення радіоприймачів, вже з 1942 року її почали використовувати за прямим призначенням. Після звільнення Житомира радянськими військами в 1944 році, з'ясувалося, що жодна культова споруда не постраждала суттєво.

У 1944 та 1947 роках Михайлівська церква була серед 19 пам'яток архітектури міста. Проте у 1950-х роках багато пам'яток зникли. На щастя, Михайлівська церква, яка витримала три війни та "бульдозерну атаку атеїстів-архітекторів," вистояла. Протоієрей А. Хотовицький служив настоятелем у церкві після війни. У 1948 році вона ще вважалася пам'яткою архітектури. Однак через дванадцять років облвиконком змінив її статус.

Вже у 1991 році будівлю храму було повернуто житомирській громаді Української автокефальної православної церкви. Відтоді і до сьогодні служби в ньому проводить його настоятель – отець Богдан.