Історія будинку Трибелів

Родина Трибелів

Родина Трибелів та їхнє прізвище набули популярності в Житомирі у першій половині XIX століття. Ймовірно, Трибелі були німецькими переселенцями, які прибули сюди з Балтійських країн, найімовірніше, з Литви, у пошуках кращого життя.

Чому вони обрали саме Житомир, щоб осісти і розпочати "нове" життя?

Справа у тому, що Житомир з 1804 року став губернським містом, тобто адміністративним та економічним центром Волинської губернії.  А Волинська губернія на той час була однією з найбільших у Російській імперії, нараховуючи близько 4,5 мільйона мешканців. Фактично, вона являла собою «державу в державі» і охоплювала значні території: усю сучасну Житомирську та Рівненську області, частину Волинської та Київської областей.

Тож як і будь-яка столиця, Житомир приваблював переселенців, адже тут розташовувалися всі центри управління, військової та юридичної діяльності, а також лікарні, освітні заклади та бурхливе художнє й культурне життя, включаючи театри. Таким чином, Трибелі оселилися в Житомирі, успішно інтегрувалися в життя міста та збудували успішне життя.

Фабрика рукавичок. Розкриті Таємниці

У другій половині XIX століття від основного роду Трибелів відокремилася гілка Івана Трибеля, яка започаткувала у Житомирі власне виробництво шкіряних рукавичок. Існує припущення, що вони використовували якісь закордонні технології чи навіть власні інноваційні методи вичинки козячої шкіри.

Є легенда, що ловили житомирських собачок і робили рукавички з їхньої шкіри. Але це більше схоже на вигадку. - Поділився краєзнавець Сергій Собчук.

Сировину для свого виробництва Трибелі купували у поміщика Харшавіна, який володів селами Велике і Мале Кошарище. Назва цих сіл походить від того, що попередники Харшавіна вирощували там кіз та овець. Краєзнавець Геннадій Махорін допускає, що Трибелі придбавали шкіру саме в Харшавіна, після чого обробляли та вичиняли її на власній фабриці.

Протягом багатьох років місце розташування цієї фабрики залишалося невідомим. Однак, як стверджує краєзнавець Сергій Собчук, ця таємниця була розкрита:

Зараз я можу впевнено розповісти... завдяки пошукам з Русланом Кондратюком, більше його заслуга, ми віднайшли і де шилися рукавички, і де шкіра оброблялась. Зараз це сучасний провулок Павла Чубинського.

Історія по клаптиках

Сировину для фабрики привозили на вулицю Милівську (сучасна вул. Бориса Лятошинськобо). Вона навзана на честь військового інженера та почесного громадянина Житомира Григорія Милова.

Григорій Милов зробив неоціненний внесок у розвиток міста завдяки своїм знанням у галузі гідромеліорації.

Гідромеліорація — це система заходів, спрямованих на покращення властивостей ґрунтів та їх ефективне використання шляхом управління водним режимом. Ця система включає заходи, пов'язані з водою, для підвищення родючості ґрунтів та створення сприятливих умов для ведення сільського господарства.

На той час значна частина цієї території, включно з районом, що веде до сучасного Житнього ринку, на місці якого було величезне Клугове озеро, була заболоченою. Милов зумів осушити цю місцевість, проклавши труби, якими вода з озера та болота стікає безпосередньо в річку Тетерів. Ця система функціонує донині.

Милов був дуже відомою та впливовою людиною в Житомирі. Хоча він мав власні кошти, значну підтримку він отримував і від міста. Без його інженерних рішень сьогодні не існувало б Житнього ринку, а Майдан Корольова мав би зовсім інший вигляд. Завдяки цій роботі, район став дуже престижним для нерухомості.

Раніше ця ділянка була малозаселеною. Першими власниками нерухомості тут стали керівники поштово-телеграфного зв'язку Житомира. Один із них, на прізвище Юргенс, першим придбав тут ділянку та збудував два дерев'яних будинки, оскільки до роботи йому було лише 200 метрів.

Згодом ділянка переходила з рук у руки. Юргенса на посаді змінив Лавров, який добудував декілька будинків. Варто зазначити, що Житомирський телеграф був одним із найкращих у Російській губернії, і навіть планувалося прокласти через Житомир міжнародну лінію Рим–Париж–Делі.

Наступним власником став Отабальд Андрійович Глазар, відомий у Житомирі діяч, який керував розвитком поштово-телеграфного зв'язку на Волині. Він також був інженером-будівельником і брав участь у зведенні Преображенського собору на вулиці Перемоги.

Цікавий факт: 

Донька Глазара, вийшовши заміж у Києві за чиновника-юриста Кирієнка-Волошина, народила сина – Максиміліана Волошина. Він став надзвичайно талановитим поетом, художником і письменником, одним із найвидатніших діячів культури та творців Російської Срібної доби.

Пізніше Глазара перевели на інше місце роботи, і він продав свою земельну ділянку з будинками родині Трибелів — Івану та його сину Гілярію.

Тож за які такі гроші Трибелі могли собі дозволити будинок у сучасному центрі Житомира і у столиці Волинської губернії?

Гілярій Трибель, старший у цій гілці, був не лише громадським діячем, але й талановитим фінансистом: він обіймав посаду керівника кредитного відділу в банку, що надавав значну фінансову допомогу юридичним особам.

Детальний розвиток бізнесу, яким можна описати моду 19 століття

Після купівлі землі Іван та Гілярій Трибелі знесли старі дерев'яні будинки та звели на їхньому місці новий кам'яний будинок. Водночас вони організували фантастично успішний бізнес із пошиття та продажу рукавичок, відкривши цілу мережу з трьох магазинів.

Рукавички від Трибеля стали справжнім модним хітом, успішно вписуючись у тогочасні тенденції. Їхня якість була настільки високою, що рукавички закуповували навіть столичні магазини, а носити їх у Парижі чи Франції вважалося дуже престижним, особливо жіночі моделі.

Трибелі надзвичайно вдало обрали нішу. На той час рукавички були обов'язковим елементом гардеробу, який вимагав частої зміни: їх потрібно було мати 3–5 пар на день залежно від часу та події (інші для ранку, інші для обіду, окремі для відвідування кафе). Якісні рукавички прямо вказували на соціальний статус їхнього власника.

Перший магазин знаходився прямо біля їхнього дому; вхід до нього, ймовірно, був саме через ці двері, які ми бачимо. Сама майстерня, де шили рукавички, була розташована за будинком, і зайти туди можна було з боку сучасного кінотеатру імені Франка. Щодо кількості працівників, існували значні розбіжності: краєзнавець Махорін говорив про 150 людей, а газета "Києвлянин" називала навіть 300, хоча реальність, за оцінками, була скромнішою — близько 10 майстрів.

Другий магазин Трибелів розміщувався на вулиці Київській, приблизно там, де сьогодні стоїть кінотеатр "Україна". На жаль, під час Другої світової війни ця частина вулиці сильно постраждала, і ті історичні будинки були зруйновані.

Третє місце продажу забезпечував Хаботін – власник безлічі універсальних магазинів. Він торгував зброєю, вином, горілкою та платівками, а рукавички Трибелів додав до асортименту як дуже ходовий товар. Хаботін був сусідом Трибелів, оскільки його будинок знаходився лише за 20 метрів від їхнього, у провулку, який сьогодні має назву Скорульського.

Будинки Трибелів та Хаботіна були дуже прибутковими: їхні перші та другі поверхи здавалися в оренду під різноманітні установи. У будинку Трибелів, на першому поверсі, де нині розташований обмін валют, працювала банківська контора відомих у Житомирі братів-банкірів Ратнерів. Серед інших орендарів були: «Губернський комітет по вивозу продуктів із прикордонних зон», «Майстерня ювеліра Фелікса Сорочинського», а також «Магазин жіночого і чоловічого одягу та дитячого взуття на замовлення (Н.М. Гаєцького)»

На жаль, архітектор будинку Трибелів залишається невідомим, оскільки документація була втрачена у повоєнні часи. Проте, сам будинок є настільки знаковим, що за ним можна ідентифікувати Житомир.