Єврейський учителький інститут

Історія будівлі єврейського учительського інституту

Триповерхова будівля на вулиці Пушкінській, 42, яку ви сьогодні знаєте як природничий факультет Житомирського державного університету імені Івана Франка, має глибоку історію. 

Житомирське рабинське училище, відкрите у 1846 році, довго не мало власного постійного приміщення і змушене було розташовуватися у непристосованих будівлях. Зокрема, училище знаходилося у будинку № 23 на вулиці Малій Бердичівській (тепер це гуртожиток обласного інституту післядипломної педагогічної освіти), а також на перехресті вулиць Малої Бердичівської, Чуднівської, Театральної та в інших локаціях міста.

Ситуація змінилася, коли на базі колишнього Рабинського училища у липні 1873 року розпочав роботу Житомирський єврейський учительський інститут. Саме для цього нового навчального закладу згодом була зведена та сама стара триповерхова будівля на Пушкінській вулиці, 42 (де зараз розташований природничий факультет ЖДУ ім. Івана Франка).

Цікавий факт: навіть після заснування, новий Інститут майже десять років (до 1882 року) тимчасово функціонував у двоповерховому цегляному будинку на вулиці Малій Бердичівській, який був зведений на замовлення самої графині Евеліни Ганської.

Мета та значення житомирського рабинського училища

Історія цієї будівлі нерозривно пов’язана із Житомирським рабинським училищем, яке було відкрито у 1846 році. Це рішення стало прямим наслідком Височайшого Указу від 13 листопада 1844 року, яким було "наказано заснувати для підготовки вчителів єврейського закону та рабинів — рабинські училища, прирівнявши їх у частині загальних предметів до гімназій».

Таким чином, ці училища (Житомир та Вільно) мали стратегічну мету: забезпечити викладачами Талмуду( це великий кодекс релігійно-юридичних правил життя євреїв) та кваліфікованими рабинами усі єврейські громади величезної імперії.

Програма навчання була чітко регламентована: «У рабинських училищах єврейські предмети викладати в учительському відділенні такою мірою, щоб його вихованці могли викладати ці предмети в училищах 1-го та 2-го розрядів, а в рабинському — настільки, наскільки необхідно для здобуття освіти рабина...» Одночасно існувала ідеологічна настанова: «...відхиляючи, якщо не на самому початку, то, принаймні, за першої ж можливості, всі зайві філософські умовиводи коментаторів Талмуда». Тобто освітній процес мав бути контрольованим і спрямованим на практичні потреби імперії.

Ця державна політика мала далекосяжні наслідки, про що свідчить секретна записка: «Після відкриття обох рабинських училищ (Житомир і Вільно) оголосити всім, що після закінчення 20 років ніхто не може бути призначений учителем єврейських предметів, ані обраний рабином, якщо не навчався у такому училищі». Це означало, що Житомирське училище ставало ключовим центром для легалізації та формування нової генерації єврейських духовних та світських вчителів.

Оскільки єврейських училищ на всю Російську імперію було тільки два, в них згуртувалися найкращі, найпрогресивніші інтелектуальні сили євреїв, а також українців, росіян, чехів.

Вільно і Житомир були свого роду єврейськими університетськими центрами. Завдяки цьому навчальному закладові культурний простір євреїв нашого регіону був значно збагачений різноманітними світовими впливами та традиціями.

Через постійне зростання кількості учнів Житомирського рабинського училища (з близько 70 осіб у 1848 році до 284 учнів у 1864 році), вже у 1851 році виникла необхідність у будівництві нового приміщення. Під забудову виділили зручну ділянку на рівнині з піщано-глинистим ґрунтом, суміжну з кварталом, призначеним для губернської гімназії.

Вже у липні 1873 року відбулася реформа: за ініціативи міністра Д. Толстого на базі колишнього Рабинського училища відкрився Житомирський єврейський учительський інститут.

Поки тривало будівництво нової споруди на вулиці Новожандармській (до 1882 року), Інститут тимчасово функціонував у двоповерховій цегляній будівлі на вулиці Малій Бердичівській, 12, про який я згадувала раніше.

Важливою історичною постаттю, що працювала в Інституті, був також Овсій-Гешель Хаїм-Мордкович Бронштейн — прадід (батько бабусі) Володимира Семеновича Висоцького.

Про Дебору Бронштейн, я згадувала у статті про хмелефабрику, якщо цікаво, то можу детальніше дослідити історію цієї родини.

Подальша доля іституту

Історія будівлі на Пушкінській, 42 сповнена драматичних змін. Вже 28 листопада 1885 року імператор Олександр III затвердив указ про закриття Житомирського єврейського учительського інституту "через непотрібність". За 12 років існування інститут дав освіту понад 200 єврейським юнакам.

Після нетривалого простою в березні 1887 року тут відкрилося двокласне єврейське початкове училище, яке проіснувало до 1890 року.

Переломним моментом стала передача будинку у власність Житомирської прогімназії, яка 31 серпня 1897 року була реформована у Другу чоловічу гімназію. Цей заклад став справжнім освітнім центром, де щорічно навчалося близько 400 учнів, а його Почесним опікуном був відомий меценат барон Іван Максиміліанович де-Шодуар.

Визначні особистості

Стіни цієї старовинної гімназії стали справжньою колискою для тих, хто згодом визначив обличчя української та світової культури і науки. З її класів вийшла ціла плеяда видатних особистостей, чиї імена назавжди вписані в історію.

Саме тут здобував освіту Борис Лятошинський, який став одним із найвидатніших українських композиторів XX століття. Його творча спадщина є справжнім надбанням національної музики. Поруч із ним свої перші літературні кроки робив поет Саша Чорний (А. М. Глікберг), чиї проникливі та іронічні вірші знайшли відгук у серцях багатьох читачів.

Не менш вагомим є внесок випускників і у візуальне мистецтво та науку. Художник Леонід Хижинський прославився як автор ескізів перших українських гривень, залишивши після себе вагомий слід у формуванні української державної символіки. А у світі точних наук ім'я гімназії гідно представив Анатолій Капустинський — видатний фізико-хімік, чиї досягнення принесли йому звання члена-кореспондента Академії наук СРСР.

Таким чином, ця будівля виховала не лише ерудованих громадян, а й справжніх геніїв, які своїми талантами та працею прославили Житомир далеко за межами міста.

А у період 1919–1920 років гімназія була перетворена на Житомирську об’єднану трудову школу № 4. Протягом 1920–1930-х років будівля продовжувала служити технічній освіті, розміщуючи Волинський індустріальний технікум імені Леніна, а пізніше — Житомирську Третю хіміко-технічну школу. Саме тут за спеціальністю кераміки навчалася відома українська художник-кераміст Ніна Іванівна Федорова. 

Після звільнення Житомира від німецько-фашистської окупації у 1944 році будівля на Пушкінській, 42 розпочала нове, але тимчасове, життя як евакогоспіталь (спеціалізований госпіталь для стаціонарного лікування хворих та поранених, яких евакуювали з небезпечних зон під час війни, стихійних лих чи інших надзвичайних ситуацій).

Згодом вона стала освітнім притулком: тут тимчасово розміщувався Житомирський педінститут до відновлення його власної будівлі, яка постраждала від пожежі.

Надалі будівля спеціалізувалася на гуманітарних науках, приймаючи у своїх стінах факультет іноземних мов.

Фінальне перевтілення відбулося у 1972 році: саме тоді сюди був переведений природознавчий факультет (згодом частина Житомирського державного університету), який переїхав із Бердичева після розформування тамтешнього педагогічного інституту. Відтоді і дотепер ця історична споруда служить потребам природничої освіти.